top of page

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ ЕЛЕКТРО-ДІАГНОСТИЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ (ЕДО)

1. Мета документа

Цей документ визначає стандарти проведення, обсяг та вимоги до електро-діагностичного обстеження (ЕДО) в клініці. Метою є забезпечення високої якості діагностики, безпеки пацієнта та уніфікації підходів до обстеження при підозрі на захворювання нервово-м’язової системи.

2. Показання до направлення на ЕДО

Пацієнтів на ЕДО направляють:

  • лікарі-неврологи;

  • лікарі функціональної діагностики;

  • лікарі внутрішньої медицини;

  • сімейні лікарі;

  • нейрохірурги, ортопеди та інші фахівці.

Направлення може здійснюватися:

  • з попереднім клінічним діагнозом;

  • на основі симптомів (парестезії, слабкість, біль, порушення чутливості тощо);

  • з метою виключення певної патології.

У багатьох випадках остаточний діагноз формується саме після проведення ЕДО.

3. Алгоритм проведення ЕДО

3.1. Первинна оцінка

  • Збір анамнезу.

  • Клінічний неврологічний огляд.

  • Формулювання робочого діагнозу (який може відрізнятись від направлення).

3.2. Планування дослідження

  • Вибір оптимальних методик (нейрографія, голчаста ЕМГ, тести нервово-м’язової передачі та ін.).

  • Формування початкового плану дослідження.

3.3. Виконання обстеження

  • Обстеження виконується лікарем-неврологом або лікарем функціональної діагностики, який має відповідну спеціалізацію та підготовку.

  • Участь технічного персоналу можлива лише під безпосереднім контролем лікаря.

  • Інтерпретація проводиться в режимі реального часу, з корекцією плану обстеження за потреби.

3.4. Завершення дослідження

  • Формулювання заключення на основі клініко-електрофізіологічної кореляції.

  • За потреби — уточнення або зміна попереднього діагнозу.

  • Внесення даних до електронної медичної карти та архіву.

4. Структура ЕДО

ЕДО включає:

  • збір анамнезу та неврологічний огляд;

  • виконання нейрографії (NCS);

  • виконання голчастої ЕМГ;

  • тести нервово-м’язової передачі (при показах);

  • спеціалізовані методики (за клінічними потребами);

  • інтерпретацію результатів у реальному часі;

  • складання заключення.

Тривалість обстеження:

  • стандартне ЕДО: від 30 до 60 хвилин;

  • розширене ЕДО: до 120 хвилин (при складних клінічних випадках).

5. Принципи індивідуалізації обстеження

  • Для кожного пацієнта програма ЕДО формується індивідуально.

  • В процесі обстеження лікар може змінювати план дослідження залежно від проміжних результатів.

  • ЕДО не є стандартизованим «апаратним тестом», а є процесом клінічного прийняття рішень.

  • Виконання лише нейрографії без голчастої ЕМГ — небажане, оскільки може знизити діагностичну точність.

6. Клінічні цілі ЕДО

ЕДО є ключовим інструментом для діагностики:

  • хвороб мотонейронів;

  • міопатій;

  • радикулопатій;

  • плексопатій;

  • периферичних невропатій;

  • розладів нервово-м’язової передачі (міастенія, Ламберта–Ітона та ін.);

  • складних та комбінованих неврологічних синдромів.

7. Вимоги до персоналу

  • ЕДО виконує лише лікар, який пройшов спеціалізовану підготовку з електродіагностики.

  • Лікар повинен володіти практичними навичками голчастої ЕМГ, нейрографії та клінічної інтерпретації результатів.

  • Технічний персонал може брати участь у підготовці пацієнта або у частковому виконанні нейрографії лише під прямим наглядом лікаря.

8. Документування та кодування

  • Результати ЕДО заносяться в електронну медичну документацію.

  • Якщо етіологічний діагноз не встановлено, допускається використання симптоматичних кодів МКХ-10 (наприклад, M79.6 – біль у кінцівці, R20 – порушення чутливості).

  • Звіти мають відображати як клінічні висновки, так і обсяг виконаних процедур.

9. Контроль якості та запобігання зловживанням

  • В клініці діє внутрішній механізм перевірки відповідності обсягів досліджень клінічним показанням.

  • При стабільному перевищенні нормативних показників — застосовується фахова експертна оцінка.

  • Такий підхід запобігає зловживанням і водночас зберігає клінічну гнучкість лікаря.

10. Заключні положення

  • ЕДО є складовою лікарської діагностичної практики.

  • Інтерпретація результатів без безпосередньої участі лікаря — не допускається.

  • Якість ЕДО напряму залежить від кваліфікації лікаря та дотримання клінічного алгоритму.

  • Даний стандарт підлягає перегляду кожні 2 роки або в разі суттєвих змін у клінічній практиці.

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОВЕДЕННЯ ПО НЕРВУ (ДПН)

(Компонент електро-діагностичного обстеження — ЕДО)

 

1. Загальна характеристика

Дослідження проведення по нерву (ДПН) є базовим методом оцінки цілісності та функціонального стану периферичної нервової системи.

Метою є:

  • визначення швидкості проведення імпульсу, латентності, амплітуди та форми відповіді;

  • виявлення патологічних змін (уповільнення проведення, блок проведення, відсутність відповіді, зниження амплітуди);

  • оцінка ступеня демієлінізації та аксональної втрати у досліджуваних сегментах нерва.

ДПН виконується лікарем-неврологом або лікарем функціональної діагностики, який пройшов спеціальну підготовку з ЕДО. За потреби технічні аспекти можуть виконуватися навченим медичним персоналом під безпосереднім наглядом лікаря. ​

2. Етапи типового дослідження

2.1. Клінічна підготовка

  • Формування диференційного діагнозу на основі анамнезу та неврологічного огляду.

  • Визначення необхідних нервів для дослідження.

2.2. Проведення ДПН

  • Електрична стимуляція обраного нерва з наступною реєстрацією електричної відповіді.

  • Зазвичай використовуються поверхневі електроди для стимуляції та реєстрації; голчасті електроди застосовуються лише у спеціальних випадках.

  • Вимірюються:

    • відстань між точками стимуляції та реєстрації;

    • латентність;

    • швидкість проведення;

    • амплітуда відповіді.

2.3. Комплементарне обстеження

  • За показаннями ДПН доповнюється голчастою ЕМГ, щоб уточнити діагноз та оцінити клініко-електрофізіологічну кореляцію.

3. Види досліджень проведення по нерву

ДПН може бути моторним, сенсорним або змішаним. У межах одного обстеження вони часто комбінуються.

3.1. Моторне ДПН

  • Стимуляція моторного нерва в кількох точках уздовж його ходу.

  • Реєстрація відповіді з відповідного м’яза.

  • Аналіз амплітуди, латентності, конфігурації та швидкості проведення.

3.2. Сенсорне ДПН

  • Стимуляція поблизу сенсорного нерва.

  • Реєстрація відповіді з віддаленої ділянки того ж нерва.

  • Аналіз амплітуди, латентності, конфігурації та сенсорної швидкості проведення.

3.3. Змішане ДПН

  • Стимуляція нерва, який містить як моторні, так і сенсорні волокна.

  • Реєстрація з іншої ділянки цього ж нерва.

  • Аналіз параметрів як сенсорного, так і моторного компонентів.

3.4. Додаткові тести

  • F-хвиля та H-рефлекс є важливими додатковими інструментами, які часто виконуються в межах одного обстеження. Вони дозволяють оцінити провідність проксимальних сегментів нервової системи.

4. Документування результатів

 

Звіт ДПН повинен містити:

  • перелік досліджених нервів;

  • відстані між точками стимуляції та реєстрації;

  • значення швидкості проведення, латентності та амплітуди;

  • температуру кінцівки на момент дослідження якщо вимірювалась (впливає на латентність та швидкість проведення);

  • клініко-електрофізіологічну інтерпретацію результатів.

За можливості до медичної документації додаються оригінальні хвилі. Це забезпечує можливість незалежної експертної оцінки у клінічних чи медико-правових ситуаціях.

5. Обсяг обстеження

  • Кількість досліджених нервів має бути мінімально необхідною для вирішення клінічного завдання.

  • У більшості випадків доцільно дослідити принаймні один нерв зі збереженим проведенням для порівняння.

  • Стандартні протоколи не можуть жорстко визначати кількість нервів для кожного діагнозу, оскільки обстеження індивідуалізується.

6. Контроль якості та використання даних

  • Обсяг обстеження визначається клінічною ситуацією та не може бути уніфікований жорстким числом досліджень.

  • За потреби результати можуть бути повторно оцінені незалежним експертом.

  • Перевищення середніх показників обсягу обстеження без клінічного обґрунтування підлягає внутрішній експертній перевірці. (це положення внесене через необґрунтовані призначення «ЕНМГ рук-ніг» без клінічного пояснення)

7. Заключні положення

  • ДПН є невід’ємною складовою ЕДО та ключовим інструментом діагностики периферичних невропатій, поліневропатій, плексопатій, радикулопатій, нейром’язових розладів та проксимальних уражень.

  • Висока якість результатів забезпечується кваліфікацією лікаря та дотриманням методологічних стандартів.

  • Документ підлягає оновленню відповідно до змін у клінічній практиці.

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ F-ХВИЛІ

(Компонент моторного дослідження проведення по нерву — ДПН)

 

1. Загальна характеристика методу

Дослідження F-хвилі є частиною моторного дослідження проведення по нерву та використовується для оцінки провідності проксимальних відділів периферичних нервів.

Метод базується на реєстрації повторної (антидромної) активації мотонейронів передніх рогів спинного мозку, яка спричиняє зворотне проходження імпульсу до м’яза та формування F-хвилі.

 

F-хвиля дозволяє:

  • оцінити цілісність проксимальних сегментів нервів (корінців, сплетінь);

  • виявити латентне ураження при радикулопатіях, поліневропатіях та проксимальних нейропатіях;

  • доповнити стандартне моторне дослідження проведення по нерву.

2. Методика проведення

2.1. Підготовка

  • Використовується та ж схема розміщення електродів, що й для моторного ДПН.

  • Застосовуються окремі параметри стимуляції (змінені налаштування апарату) для оптимального отримання F-хвиль.

  • Для достовірності результату реєструється щонайменше 10 відповідей.

2.2. Проведення тесту

  • Проводиться електрична стимуляція дистального відділу нерва.

  • Реєструється пізня відповідь — F-хвиля, що виникає внаслідок антидромного проведення до мотонейрона та зворотного (ортодромного) проходження до м’яза.

  • Аналізуються:

    • мінімальна латентність F-хвилі;

    • середня латентність;

    • частота виникнення відповіді;

    • стабільність форми хвилі.

3. Клінічні показання

Дослідження F-хвилі є особливо інформативним при:

  • підозрі на радикулопатії (шийні, попереково-крижові);

  • плексопатіях;

  • демієлінізуючих поліневропатіях;

  • проксимальних нейропатіях та моторних невропатіях;

  • моніторингу прогресування проксимального ураження.

4. Обсяг дослідження

  • Кількість нервів, на яких виконується F-хвиля, визначається клінічним діагнозом та результатами попередніх ЕДО.

  • У межах одного обстеження може бути:

    • виконано ДПН з F-хвилею для одних нервів;

    • виконано лише стандартне моторне ДПН без F-хвилі для інших нервів.

  • Це дозволяє індивідуалізувати обсяг обстеження відповідно до клінічної задачі.

5. Документування результатів

Звіт повинен містити:

  • перелік нервів, на яких проведено дослідження F-хвилі;

  • значення мінімальної та середньої латентності;

  • кількість отриманих відповідей;

  • частоту виникнення хвиль;

  • якість сигналу;

  • клініко-електрофізіологічну інтерпретацію (включаючи оцінку симетрії та нормативів).

6. Клінічне значення

  • Збільшення латентності F-хвилі або її відсутність вказує на проксимальне ураження нервової системи.

  • Метод є особливо цінним, коли стандартне ДПН не виявляє патології у дистальних відділах нерва.

  • Дозволяє оцінювати функціональний стан рухових шляхів на ділянці від м’яза до спинного мозку і назад, що не досягається звичайними нейрографічними методами.

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ НЕРВОВО-М’ЯЗОВОЇ ПЕРЕДАЧІ МЕТОДОМ ПОВТОРНОЇ СТИМУЛЯЦІЇ

(Спеціалізований компонент електро-діагностичного обстеження — ЕДО)

 

1. Загальна характеристика методу

Дослідження нервово-м’язової передачі методом повторної стимуляції використовується для:

  • виявлення порушень функції нервово-м’язового синапсу;

  • диференціації між пресинаптичними та постсинаптичними розладами.

Метод полягає у реєстрації м’язової відповіді на серію електричних стимулів нерва з різною частотою, до та після фізичного навантаження або після високочастотної стимуляції.

2. Принцип методу

  • При нормальній нервово-м’язовій передачі амплітуда викликаних м’язових потенціалів залишається стабільною.

  • При постсинаптичних розладах (наприклад, міастенія) спостерігається декремент — зниження амплітуди відповіді на 2-й–4-й стимул і далі.

При пресинаптичних порушеннях (наприклад, синдром Ламберта–Ітона) можливий інкремент — наростання амплітуди відповіді після фізичного навантаження або високочастотної стимуляції.

3. Методика проведення

3.1. Підготовка

  • Вибір нерва та відповідного м’яза залежить від клінічної підозри (часто використовуються ліктьовий нерв — abductor digiti minimi, лицевий нерв — nasalis, додатковий нерв — trapezius).

  • Пацієнт перебуває у спокої перед початком тесту.

  • Температура кінцівки повинна бути стабільною (не нижче 32 °C).

3.2. Базове дослідження

  • Реєструється серія відповідей на низькочастотну стимуляцію (зазвичай 2–5 Гц).

  • Аналізується зміна амплітуди потенціалу дії м’яза (CMAP) між першим і наступними стимулами.

3.3. Навантажувальна проба

  • Пацієнт виконує максимальне ізометричне скорочення м’яза (зазвичай 10–30 секунд).

  • Далі проводиться повторна стимуляція для оцінки змін відповіді (інкремент/декремент).

3.4. Високочастотна стимуляція

  • За показаннями використовується стимуляція з частотою ≥20 Гц для додаткової диференціації пресинаптичних порушень (LEMS, синдром Ламберта-Ітона).

4. Документування результатів

Звіт повинен містити:

  • нерв та м’яз, на яких проводилося дослідження;

  • частоту стимуляції;

  • вихідну амплітуду та форму CMAP;

  • відсоток змін амплітуди у відповідях;

  • наявність та характер декременту або інкременту;

  • результати після фізичного навантаження або високочастотної стимуляції;

  • клініко-електрофізіологічну інтерпретацію.

5. Клінічне значення

  • Декрементальна відповідь ≥10% між першим та четвертим/п’ятим стимулом вказує на патологію нервово-м’язової передачі, типову для міастенії.

  • Інкрементальна відповідь (зростання амплітуди) після фізичного навантаження — характерна для синдрому Ламберта–Ітона та інших пресинаптичних розладів.

  • Відсутність змін не виключає патології і потребує кореляції з клінікою та результатами інших досліджень (ЕМГ, SFEMG).

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ ГОЛЧАСТОЇ ЕЛЕКТРОМІОГРАФІЇ (ЕМГ)

(Компонент електро-діагностичного обстеження — ЕДО)

 

1. Загальна характеристика

Електроміографія з концентричним голковим електродом (ЕМГ) є методом оцінки стану периферичної нервової системи та скелетних м’язів.

Метод полягає у реєстрації та аналізі електричної активності м’язів у стані спокою та під час довільної активації за допомогою голчастого електрода.

ЕМГ виконується виключно лікарем, який має відповідну підготовку з ЕДО. Інтерпретація відбувається в режимі реального часу під час обстеження.

2. Типова структура обстеження

 

2.1. Початковий етап

  • Формування диференційного діагнозу на основі анамнезу та неврологічного огляду.

  • Планування обстеження з урахуванням клінічної локалізації можливого ураження.

2.2. Комплементарне дослідження

  • Проведення дослідження проведення по нерву (ДПН) — за показаннями, для уточнення диференційного діагнозу та доповнення голчастої ЕМГ.

2.3. Проведення голчастої ЕМГ

  • Вибір м’язів для обстеження на основі клінічної гіпотези.

  • Оцінка електричної активності м’яза у стані спокою та при довільному скороченні.

  • Лікар аналізує:

    • характер спонтанної активності (наприклад, потенціали фібриляції, позитивні гострі хвилі, фасцикуляції);

    • форму, амплітуду та тривалість потенціалів рухових одиниць (ПРО);

    • патерн рекрутингу при активації.

2.4. Інтерпретація

  • Остаточний висновок формується на основі:

    • анамнезу;

    • клінічного огляду;

    • результатів ДПН;

    • даних голчастої ЕМГ.

  • Інтерпретація здійснюється безпосередньо під час тесту.

3. Вибір м’язів для обстеження

​​

  • Перелік м’язів визначається клінічною картиною та уточнюється в процесі обстеження.

  • Підхід є динамічним — план може змінюватися залежно від проміжних результатів.

  • У разі підозри на ураження певного нервового корінця, сплетення чи нерва обстежуються як дистальні, так і проксимальні м’язи.

  • За показаннями можуть бути включені паравертебральні м’язи (шийні, грудні, поперекові).

4. Особливості проведення та інтерпретації

​​

  • Голчаста ЕМГ не є «стандартним апаратним тестом» — це клінічне дослідження, яке потребує високої кваліфікації лікаря.

  • Оцінка відбувається в реальному часі — під час введення електрода та запису активності.

  • Отримані хвильові форми оцінюються як візуально, так і за характерними звуками, що формуються електричною активністю м’язів.

  • Фіксуються як нормальні, так і патологічні знахідки.

5. Документування результатів

 

Звіт з голчастої ЕМГ повинен містити:

  • перелік досліджених м’язів;

  • характеристику спонтанної активності (наявність/відсутність, тип);

  • опис потенціалів рухових одиниць (форма, амплітуда, тривалість, поліфазність);

  • характеристику рекрутингу;

  • клініко-електрофізіологічний висновок.

6. Додаткові зауваження

​

  • Вибір паравертебральних м’язів для дослідження здійснюється індивідуально.

  • Дослідження цих м’язів може бути непоказане або технічно неможливе у випадках:

    • порушень згортання крові або антикоагулянтної терапії;

    • післяопераційних змін у зоні паравертебральних м’язів;

    • інфекційного ураження;

    • відмови пацієнта;

    • тяжкого соматичного стану (наприклад, у вентиляторозалежних пацієнтів).

  • Остаточне рішення про необхідність включення паравертебральних м’язів приймає лікар, який виконує ЕДО.

7. Контроль якості

​​

  • Усі обстеження проводяться виключно лікарями, які володіють практичними навичками голчастої ЕМГ.

  • Заборонено делегувати проведення голчастої ЕМГ технічному персоналу.

  • При повторних дослідженнях або експертних висновках бажано мати архів хвильових форм.

8. Клінічне значення

Голчаста ЕМГ є ключовим методом у діагностиці:

  • радикулопатій;

  • плексопатій;

  • невропатій;

  • міопатій;

  • захворювань мотонейрона;

  • нервово-м’язових розладів (у т.ч. міастенічних синдромів).

Метод забезпечує точну топічну діагностику та дозволяє оцінити тяжкість і хронічність процесу.

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ МІОГРАФІЇ ОДИНИЧНОГО М’ЯЗОВОГО ВОЛОКНА (SFEMG)

(Спеціалізований компонент електро-діагностичного обстеження — ЕДО)

 

1. Загальна характеристика методу

Міографія одиничного м’язового волокна (SFEMG) — це високоточний метод оцінки функції нервово-м’язової передачі.

Метод використовує спеціально сконструйований голчастий електрод (ми виконуємо адаптований аналіз із застосуванням концентричного електроду), який дає змогу реєструвати потенціали дії від окремих м’язових волокон у межах однієї рухової одиниці.

Мета дослідження:

  • оцінка джиттеру — варіабельності часу між збудженням рухового нерва та генерацією потенціалу дії м’язового волокна;

  • оцінка щільності м’язових волокон (Fiber Density, FD) — середньої кількості волокон, що належать до однієї рухової одиниці.

Ці показники відображають фізіологічний стан нервово-м’язової синаптичної передачі та структуру рухових одиниць.

2. Джиттер (Jitter)

​

2.1. Сутність показника

Джиттер — це варіабельність у часі між:

  • стимуляцією рухового нерва та потенціалом дії м’язового волокна (при стимуляційному режимі), або

  • потенціалами двох волокон однієї рухової одиниці (при довільній активації).

Підвищення джиттеру відображає патологічні зміни нервово-м’язової передачі.

2.2. Методи вимірювання

  • Довільна активація: фіксується варіабельність між потенціалами двох волокон однієї рухової одиниці.

  • Стимуляція: вимірюється варіабельність між моментом стимуляції та потенціалом дії м’язового волокна.

2.3. Нормальні значення

  • Нормальний діапазон джиттеру залежить від м’яза та індивідуальних волокон, зазвичай становить 10–50 мкс.

  • Для визначення патологічних змін проводиться статистична оцінка вибірки м’язових волокон у межах кожного обстежуваного м’яза.

2.4. Блокування

  • Якщо передача імпульсу настільки порушена, що стимуляція не викликає потенціалу дії, спостерігається блокування.

 

 

  • Підвищений джиттер і блокування можуть виникати при:

    • міастенії,

    • синдромі Ламберта–Ітона,

    • токсичних, запальних або генетичних порушеннях нервово-м’язової передачі.

3. Щільність м’язових волокон (FD)

 

3.1. Визначення

Щільність м’язових волокон (FD) — це середня кількість м’язових волокон, що належать до однієї рухової одиниці в зоні реєстрації SFEMG-електрода.

3.2. Методика

  • FD вимірюється під час довільної активації моторної одиниці.

  • Проводяться багаторазові введення електрода в різні точки в межах одного м’яза.

  • Результат подається як середня кількість м’язових волокон на рухову одиницю при реєстрації з 20 точок запису.

4. Клінічні аспекти проведення

​​

  1. Перед проведенням міографії одиничного м’язового волокна обов’язково виконується голчаста ЕМГ хоча б одного клінічно ураженого м’яза, щоб виключити альтернативні причини патологічного джиттеру або блокування.

  2. Вибір м’язів для дослідження визначається клінічними даними та результатами попередніх ЕДО.

  3. Обстеження може охоплювати один або кілька м’язів, залежно від патології та клінічної доцільності.

  4. Обсяг дослідження гнучко адаптується до клінічної картини.

5. Документування результатів

 

У звіті мають бути відображені:

  • перелік обстежених м’язів;

  • середній джиттер для кожного м’яза (при довільній активації або стимуляції);

  • відсоток пар потенціалів з блокуванням;

  • відсоток пар потенціалів з нормальним джиттером;

  • середній показник щільності м’язових волокон (FD);

  • клініко-електрофізіологічна інтерпретація результатів.

6. Інтерпретація та клінічне значення

​

  • Підвищений джиттер та/або наявність блокування свідчать про патологію нервово-м’язової передачі.

  • Збільшення FD вказує на ремоделювання рухових одиниць, що характерне для хронічних нейрогенних процесів.

  • Міографія одиничного м’язового волокна дозволяє:

    • виявити мінімальні розлади нервово-м’язової передачі до появи клінічних симптомів;

    • диференціювати синаптичні розлади від аксональних та демієлінізуючих уражень;

    • оцінити ступінь компенсації та прогресування патології.

СТАНДАРТ ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ МИГАЛЬНОГО РЕФЛЕКСУ (Blink Reflex)

(Спеціалізований компонент електро-діагностичного обстеження — ЕДО)

​

1. Загальна характеристика методу

Дослідження мигального рефлексу є електрофізіологічним аналогом рогівкового рефлексу та використовується для оцінки функціонального стану V (трійчастого) та VII (лицьового) черепних нервів, а також стовбура головного мозку.

Аналіз латентності та амплітуди відповідей, зокрема міжбокових відмінностей, дозволяє локалізувати патологічний процес у:

  • ділянці периферичних гілок V або VII черепних нервів,

  • проксимальних відділах цих нервів,

  • або в стовбурі головного мозку.

У випадку патологічних результатів мигального рефлексу важливо також оцінити латентності та амплітуди прямої моторної відповіді лицевого нерва, щоб виключити периферичну патологію.

2. Методика проведення

 

2.1. Розташування електродів

  • Стимуляція виконується над гілкою трійчастого нерва в ділянці надбрів’я (надочноямкова ділянка).

  • Реєстраційні електроди розташовуються над круговими м’язами ока (m. orbicularis oculi) з обох боків.

  • Обов’язково виконується двобічна стимуляція з реєстрацією як іпсілатеральних, так і контралатеральних відповідей.

2.2. Компоненти відповіді

  • R1-компонент — рання відповідь з короткою латентністю (близько 10 мс), відображає швидку олігосинаптичну дугу між ядром V нерва, ретикулярною формацією та ядром VII нерва.

  • R2-компонент — пізня відповідь з більшою латентністю (близько 30 мс), яка відображає полісинаптичну дугу з двобічною активацією.

2.3. Особливості стимуляції

  • Стимуляція проводиться з інтенсивністю, достатньою для надійного відтворення відповіді без артефактів.

  • Забезпечується реєстрація як R1, так і R2 компонентів на обох сторонах.

  • Проводиться порівняльний аналіз ліворуч–праворуч.

3. Показання до проведення

​​

  • Підозра на ураження V або VII черепних нервів;

  • Підозра на ураження стовбура головного мозку (особливо варолієвого моста);

  • Діагностика та топічна локалізація ураження при:

    • невропатії трійчастого або лицевого нервів,

    • демієлінізуючих захворюваннях,

    • інсультах та пухлинах стовбура мозку,

    • розсіяному склерозі,

    • синдромах стовбурових уражень.

4. Документування результатів

 

У звіті повинно бути зазначено:

  • факт наявності або відсутності R1 та R2 компонентів з обох сторін;

  • значення латентностей R1 та R2;

  • амплітуду зареєстрованих відповідей (при необхідності);

  • наявність асиметрії між сторонами;

  • клініко-електрофізіологічну інтерпретацію.

5. Клінічне значення

  • Подовження латентності R1 або R2, а також міжбокова асиметрія — вказує на ураження V, VII нерва або стовбура мозку.

  • Відсутність R1 за збереження R2 може вказувати на переферичне ураження V нерва, тоді як відсутність R2 частіше вказує на центральну патологію.

  • Двобічна відсутність обох компонентів може бути наслідком двобічного ураження, тяжкого ураження стовбура мозку або загальної нейропатії.

  • Оцінка мигального рефлексу має важливе топічне значення і доповнює дані клінічного огляду та інших ЕДО-методик.

© 2025 Товариство кліничних нейрофізіологів, неврологія, нейрофізіологія

ГО КНФ

bottom of page